Студенти МНАУ, волонтери МОГО «Творити добро», продовжують реалізацію проекту «Поєднання інтересів молоді та людей похилого віку».
За ідеєю молоді, в Музеї на базі Миколаївського НАУ буде розміщено трагічні історії людей, які були в’язнями німецько-фашистських загарбників під час ВВВ. Поспілкувавшись з старенькими, що вижили майже чудом, важко було залишитися байдужими. Ми пропонуємо вам ознайомитися з історіями цих людей.
Парамонова Тамара Василівна
Народилася 28 січня 1927 року в місті Миколаєві. Пішла до школи (зараз на цьому місці знаходиться військкомат), де був тільки 1 клас, потім перейшла в 21 школу, де закінчила ще 2 класи. Тамара Василівна розповідала, що в ці роки їх вчителька кожен урок давала їм завдання, а сама уходила, щоб знайти їжу, і просила на вулиці кусочок хліба… Провчившись в цій школі, Тамара Василівна перейшла до ЗОШ 15, де провчилася 1,5 року, а після цього її перевели в 39 і там вона закінчила 7 класів. Потім розпочалась війна… Тамарі Василівні було 14 років, в неї була тільки мама Малатенко Меланія Степанівна. Жили з мамою біля вокзалу і разом пішли працювати на будівництво. Виконували різноманітну роботу: носили цеглу, пісок, одним словом, виконували всю чоловічу роботу. І завжди приходила дівчинка її років і звала «wissen», ходімо на «wissen» , це означало, щоб піти взнати скільки часу їм залишилось працювати. Пропрацювала Тамара Василівна на будівництві до 16 років, а потім її відправили в Германію в м. Селезію, де вона працювала на залізниці, де всіх дівчат заставляли носити вугілля, шпали, тягти вагони. Згадує Тамара Василівна, як багато людей вбивали, якщо вони робили щось не так, і навіть нізащо вбивали та катували наших людей. А її засипало вугіллям, де німці не звертали уваги, і дівчата своїми силами розкопали Тамару, а потім їм дісталося, що вони не зробили певної кількості роботи. Тяжко поранену Тамару заставили працювати, вона розуміла що в неї не було вибору, так як всіх слабих людей німці або спалювали, або закапували … Так їх пересилали з одного місця в інше. З Селезії вони пішки пройшли до Саксонії, з Саксонії перейшли в Чехословаччину, а з неї їх знову відправили в Німеччину. Потім невістка Мюллера взяла її покоївкою, де вона кормила свиней, птицю, рубала дрова, робила всю тяжку, не жіночу роботу. Тамара Василівна згадує, як їй тяжко було навчитися доїти корову, так як вона сама була з міста і ніколи не бачила тварин, тай навпаки їх боялася. Тому це для неї був дуже великий стрес. Але все ж так одну корову з 5 вона навчилась доїти, а всіх інших не виходило.
Коли біля них стали бомбити м. Геру, то її господарі заховалися в корівник, а її заставляли робити всю роботу та приносити їм все, що необхідно.
Коли прийшли наші, то всіх перевезли в м. Хемнез, де посалили в потяг і вони доїхали до України, а потім всі їхали в свої рідні місця. Коли Тамара Василівна приїхала в Миколаїв, то сусідка прибігла до її матері і кричала, що йде Тамарочка, але мама вже не вірила, вона скільки років чекала свою дитину, ночами не спала і намагалася дізнатися якісь новини, але звістки не було… І коли Тамара забігла додому, вони не могли втримати сліз, так як їм довелося пережити багато бід і нещастя.
Але на цьому страждання Тамари Василівни не закінчилися: за часів Сталіна не хотіли приймати на жодну з робіт, оскільки вона була в полоні в німців, і всі боялися що вона передасть їм інформацію про діяльність тих чи інших заводів.
Влаштувавшись на будівництво різноробочим, вона пішла навчатися у вечірню школу, здобула освіту. А в 61 році вони разом з мамою отримали квартиру в м. Миколаєві.
Потім вона зустріла коханого чоловіка, в них народилися діти, і вона з жахіттям згадує ті страшні роки…
Стольнікова Ліна Леонідівна
Народилася 14 жовтня 1932 року в м. Херсон. Закінчила 7 класів в фінансовому технікумі.
Батька Гродзникова Леоніда Васильовича 1908 року народження призвали Херсонським РВК, 1127 стрілковий полк 337 стрілкової дивізії. Він загинув 2 листопада 1942 року, похований в м. Малгобек.
Жила Ліна Леонідівна разом з тіткою. Згадує, як почали приходити німці, їй було лише 8 років. Спочатку вони були добрі і навіть допомагали людям, пам’ятає що «помічників» Альфред і Отто. Потім тітка познайомилася з Рюріком, який жив з нами та допомагав в різних справах, захищав. А коли пришли фашисти, його було покликано на передову.
Початок війни в пам’яті Ліни Леонідівни асоціюється з тим, що по вулиці Піонерській табір вели моряків. Вони всі були зв’язані проволокою з колючками, які впивалися в їх руки та ноги, вони всі були голодні та не могли йти, люди намагалися кинути хоч кусочок хліба, але їх безжально розстрілювали та закапували з моряками ще живими. А щоб люди не протестували і не намагалися визволити своїх близьких та моряків біля кінотеатру «Спартак» на вулиці Суворовській (це був центр міста) повісили 16-річного хлопчика, поставили біля нього охорону. Місцеві люди намагалися його зняти, але їх безжально розстрілювали. Також, якщо помирав 1 німець, заходили в домівки і розстрілювали всіх хто був в цьому районі.
Ліни Леонідівна розповідає: «У сусідньому районі в школі було знайдене таке захворювання як тиф, і німці закрили всіх людей в школі і підпалили її. Також вони заходили до всіх людей і забирали всю їжу, сільськогосподарську птицю, худобу, одяг.
Проживши в такому жахітті півроку, всі люди почали тікати, щоб знайти легшої долі, і ми з тіткою втекли до бабусі в м. Цюрупинськ, де жили до кінця війни. Там також не легко жилося, не було харчів, ми обмінювали цінні речі на кусочок хліба. У бабусі був сад і ми викорчовували коріння і їли все, щоб тільки не вмерти з голоду.
В 17 років (1950р.) я пішла працювати в Херсонський річний порт ученицею рахівника. В 1951 переведена заступником камери зберігання. В цьому ж році мене перевели на посаду «оператор диспетчерської ділянки», а в 1952 отримала диспетчера морського флоту. В 1960 переведена на пристань Миколаїв, де в 1965 році Хрущов дав квартиру. Потім я зустріла свого чоловіка Стольнікова Юрія Івановича 1936 року народження, він також розповідав, що його з Росії гнали з матір’ю і сестрою в Німеччину, але мати захворіла тифом, і вони в бігах повернулись в м. Орел в 1944 році».
В 1981 Ліна Леонідівна обійняла посаду старшого диспетчера, і 1987 була звільнена у зв’язку з виходом на пенсію. Жили радісно з чоловіком, виховували дітей. Чоловік помер в 2002 році. Зараз Ліна Леонідівна виховує онуків і молиться Богу, щоб ніколи не повторились ці безжальні роки.
Черпатюк Олена Миколаївна
Народилася 27 липня 1937 року в с. Ватерлов Ландавський р-н.(с. Ставки Веселинов р-н. Одеська обл.). Мати – Сомкіна Софія Яковлівна 1917 року народження, брат – Сомкін Микола Миколайович 1939 року народження.
В 1943 році Олену Миколаївну, маму і брата вивезли до Німеччини. Мамі тоді ще не було 25 років, Олені 5 і Миколі 3. Олена Миколаївна пам’ятає величезні ворота в таборі, бараки та піч, у якій спалювали людей. Мама працювала на землі, а у Олени з братом кожного дня брали кров, їм казали що це необхідно для наших ранених солдат.
Олена Миколаївна розповідає: «Через деякий час нас відправили в Марзебург на хімічний завод Льойна-верке, де мама втратила зір, і нас з братом відправили в різні табори в Польщу. Я ходила там в школу. А потім німецький лікар через пару років допоміг повернути зір, і весною мати знайшла нас з братом.
Поляки вивезли всіх дітей з притулків і десь 5 матерів в м. Саксонію на поле, де стояли пусті споруди і не було нічого живого, їжі, води. Матерів забирали кожен день на роботу в поле, а всі діти ходили шукати щось поїсти, багато дітей повмирало…
Вже коли війна закінчилася, ми з мамою працювали на полях, а через деякий час нас побачили радянські солдати. Матері відвели їх до дітей, вони нагодували «пухлих», які вже не могли пересуватися. Протягом тижня солдати перевезли всіх в Брест, оформили документи і відправили нас в Одесу. Я разом з мамою і братом поїхала в с. Завадовку, де народився батько. Там і жили, я закінчила 7 класів школи, в 1951 році поїхала на курси в м. Київ. Переїхала в м. Миколаїв і працювала на Ольшанскому цементному заводі з 1968 по 1997 р.»
Як ми вже зазначали, що проект «Поєднання інтересів молоді та людей похилого віку» стартував у вересні цього року. Він реалізується у рамках програми «Місце зустрічі – Діалог» фонду «Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє» та за підтримки ВБО «Турбота про літніх в Україні».
Дописати коментар